Полтава

— На пам'ять матері присягаю.

— Так тоді! — І вхопила його за руку: — Сильними будьмо, Іване Степановичу! Сильними,

як меч, і палкими, як огонь. В огні розпаленим мечем лікуймо трупогнильну рану, в других і в

собі. Хай болить! Здоровля важніше від болю. Виріжемо гнилець на тілі, щоби душу спасти!

Чуєш! Народну душу спасаймо, затроєну отрутою московською, від Боголюбського до Петра,

отрутою, від якої у нас щодругий чоловік це труп, а живі хіба ті, що їх ось там, — рукою крізь

вікно показала, — у могили кладуть.

— Добре, Мотре, добре, — заспокоював її гетьман. — Будемо душу лікувати, обіцяю тобі.

— Зацитькуєш мене, боїшся, щоб не стався зі мною припадок, як колись. Не бійся, Іване

Степановичу, я поборола неміч свою і сильною остануся до смерті. Чого боятися мені? Нічого

гіршого не побачу, як бачили очі мої, і більшої наруги не зазнати мені, як у блакитній салі

зазнала. Але ти? — І глянула йому в очі. — Ти захитався, Іване Степановичу. Ти?

І той, що тільки літ воловодив Петром, не смів заперечити знеможеній, виснаженій тілом,

але кріпкій душею жінці.

— Так, Мотре, — сказав, мов винуватець, — я Батурина зжахнувся.

— Його чи майбутності? Не відповів, а вона:

— Майбутність наша невесела. Чорними хмарами затягнулося небо, але ж за хмарами

сонце. Погадай, як тут гарно буде, як весело, ясно, свобідно! Розцвітуться сади, зашумлять

стрункоколосі ниви, зароїться здоровими й веселими людьми. Радість одна, свобода, воля!

Голос її лунав, як пошум ланів, як жайворонкова пісня, як бренькіт кіс в жнива, а сама