Полтава

Вузенька жовтувата смужка, що після заходу сонця відрізувала далекий батуринський

краєвид від ще дальшого неба, затиралася. Гасли останні червонуваті цятки, що перед

хвилиною багровіли на верховіттю дерев, мов шматочки скреплої крові, якою аж туди плював

конаючий на ножах Батурин, — ставало синьо, фіолетно, чорно.

Ніби вітер всі дими з погорілля на широкі доли здмухнув, ніби сажою притрусив весь

простір... Темно...

Аж нараз місяць виринув із темряви.

Не як човен із моря випливав, а як опир голову з-поза обрію показував, пузатий,

червонуватий, ніби крові людської обпився.

Це не той місяць, що до нього пісня зітхає, а цей, від якого діти зриваються зі сну і

сновидами на ціле життя стають.

Як же він тяжкувате вгору знімається, ніби глянути на цей шматок землі боїться, який він

так любовно своїм сяєвом пестив, мерехтливим промінням обсипував, мріями жемчужив,

вічними бажаннями різьбив, щоб нігде, нігде на широкому світі не було краще, як тут...

Аж нараз ось що...

* * *

На руїні смолоскипи горіли. Стужу й пітьму червоним надихом розгрівали й

розсвітлювали.

Але пітьма відчиняла ненаситний рот і проковтувала світло й тепло.

Багрове сяєво совгалося по людському вбранню і розливалося по обличчях. Люди