Полтава

шепотом, щоб не будити сплячих, потішав і обіцяв, що про них не забуде, що відбудує їм

зруйновані оселі і свій вірний Батурин двигне з теперішньої руїни.

Так перейщов цілі хороми, аж до тої жінки, що помагала дідусеві в роботі.

Глянув і прошепотів:

— Мотре Василівно!

— Пане мій!—відповів голос—тихий, мов позасвітній.

ЧАСТИНА ДРУГА

БОЇ

Вечір конав у сутінках сірявих.

Надходила ніч.

Великою чорною долонею затирала обриси предметів і злизувала останні краски.

Гетьте, багрові відблиски сонця, геть, жовтувате мерехтіння не обірваних ще вітром

листків!

А ти, річко, не смій пишатися ні переливами срібла плавкого, ні шелестами шовків

павутинних. Вони нагадують мрійливість безконечного неба і загадочність недосяжливих

морських глибин.

Геть!

Хочу порівняти доли й гори, корчі й тополі, хочу повигладжувати стежки, котрими добро і

зло походило, хочу уявити собі передбуття і почути передсмак існування...

Геть!..