Полтава

— Віднині мої люди тую працю робитимуть, а тебе я заберу в Бахмач.

— Спасибі, не поїду. У мене в замку лазарет.

— Лазарет?

— Будь ласка, ходіть і подивіться.

Пустилися в замкові звалища, і гетьманові все ще таки здавалося, що то не дідусь перед

ним іде, а сам він, гетьман. Непевний був, чи не потьмарилося йому в умі.

Аж провідник відчинив цвяховані двері і впустив гостя до просторих хоромів, у яких

звичайно перебувала гетьманова прибічна сторожа, граючи в кості або забавляючись піснею,

музикою і танцями. Там тепер на дубових лавках попід стіни і на соломі на землі щось

ворушилося, зітхало, постогнувало.

Гетьман тер рукою чоло. Ніколи ще не почував себе так ніяково, ніколи не стояв на такій

хиткій межі між дійсністю і хоробливими примарами.

— Що за люди?—питався дідуся.

— Тутешні. Я їх з-під звалищ добув і лічу, а вона помагає.

— Вона?—спитався гетьман.

— Вона, — відповів дідусь і показав рукою на жінку, що кінець хоромів поралася біля

якоїсь постелі.

На кабиці горів огонь і розкидував мерехтливе сяєво на бліді обличчя, на голови,

пов'язані білим полотном, на руки напухлі, що безсило лежали на ослонах.

Гетьман звільна проходив поміж, тими людськими тінями, біля деяких присідав, балакав