Полтава

поскладав рядочком, ніби приспособив до похоронів. Але місцями валилися останки стін та

димарів високих і присилували небіжчиків цеглою, вапном і жужелицею.

Так хоронили хати своїх колишніх мешканців. Ненарушеної домівки годі було доглянути.

Скрізь звалища, купи трузу, скрізь руїна, як море, з котрого останки дворів і всіляких будинків

знімаються, як кадовби бурею розбитих кораблів.

Тільки ратуш, в якому містилися городські канцелярії і де збиралися лавники на раду,

краще зберігся. Мабуть, охороняли його, заки винесли книги й папери. З вежі тільки сам шпиль

знято. Але ж тая вежа! Знімалася вона верх будинку трьома дерев'яними поверхами, як

дзвіниця. Над кождим повершем був невеличкий дашок, а під ним гарно повирізувані підпірки.

Замість них торчали тепер одна біля другої, мов на шнурок нанизані, головки діточі. Заходяче

сонце золотило їх, сяєвом опромінювало тих мучеників малолітніх.

Треба було дійсно антихристової уяви, щоб придумати таку пекельну архітектуру і треба

було заїрського завзяття, щоб підносити кожде поверша, кругом його укладали дітей, а тоді

пригнічували їх тіла.

Діло мистця хвалить...

Гетьман глянув і закрив очі рукою. Голова його похилилася, угнулися коліна, ніби великий

біль придавив його і весь гетьманський почот до самої землі.

І вчинилася тишина велика, тільки ворони крякали і по садках вили голодні вовки.

XXXV

За той час, як козаки кинулися розбирати страхітну вежу, гетьман пустився до замкових