Полтава

руїн.

І тут настільки вже прочищено доріжку, що не треба бул" переступати крізь трупи і

перескакувати калюжі крові.

Лягали вечірні сумерки, ніби якась блага долоня покривалом сірим заслонювала

жахливий образ.

Перед входом до замку гетьман зжахнувся, — побачив живого чоловіка.

Був це дідусь, може, його однолітець, ростом і будовою тіла подібний до нього. Стояв без

шапки, одну руку за пояс заткнув, другою шарпав вузький, невеличкий вус.

Гетьманові здавалось, що себе в зеркалі ночі побачив. Аж почув людський голос і

заспокоївся. Дідусь здоровив його.

— Ти хто?—питався гетьман.

— Я тутешній.

— Воскрес із мертвих?

— Бог оставив мене на свідка каїнського вчинку.

— Що робиш?

До ладу доводжу руїну.

— Звідки сил береш?

— Із серця.

— Самарятянине благий, подай мені свою долоню.

— Трупами її чути, бо я трупи гребу.