Полтава

старшинами переїхав батуринський міст.

Сонце хилилося до заходу. Половина неба була жовтувата, верх неї висіли хмари, як

дими.

Ніби притушено якусь велетенську свічку, але вона все-таки ще коптіла і затроювала

воздух зловонним чадом.

Лід на Сеймі був потрощений. Місцями крига поспиралася, і поробилися піраміди з леду і

— з трупів. З води торчали туловища коней і худоби, великі, червоняві — поздувані, як гори.

Чорні руїни города на підкладі жовтуватого неба і під нависом темних хмар бовваніли, як

хоробливі сонні примари.

Гетьманський почот в'їздив туди з тим вражінням, яке має недужий, котрого обхоплює

жар, він тратить свідомість і всувається в якийсь глухий, мертвий, жахливий кут.

Тільки й живого помічалося у Батурині, що крякання галок і гризня собак. Тутешні

відганяли чужих, що прибігали жакувати трупів. Ворони силкувалися повідривати останки

гнилого м'яса від жовтої кості.

Треба було добре закусити зуби, затулити рот і кріпко зціпити серце, щоб не завернути з

дороги на ту Голгофу, наїжджену жахливими слідами надлюдських страждань.

Деякі старшинські жінки, що або були родом з Батурина, або оставили тут своїх близьких,

пустилися й собі за гетьманським почотом. Та не веліли переїхати мосту, як прийшлося вертати

назад. Попадали в обморок, умлівали або, на вид того, що тут мусіло діятися, тратили владу над

собою і, незважаючи на гетьмана, ні на смуток і повагу моменту, знімали такий крик, такий плач