Полтава

сотника-сміхуна, що так весело забавляв колись ціле товариство за бенкетним столом в новому

дворі у Кочубея в Ковалівці.

— І ти, Мручко, тут! — промовив до нього гетьман. — Давно ми не бачилися з тобою. Як

твоє здоровля, чи милує Господь все таким гумором? Встань, хай подивлюся на тебе.

Але сотник ніби кліщами тримався гетьманових колін.

— Ясновельможносте ваша, — хлипав, — краще б ти мене по імені назвав, вишкварком,

вибрудком, випоротком зінським, мерзотним, ніж маєш по-людському вітати. Не варт я твого

доброго слова. Краще б ти мене глемезнув по моїм гемонськім черепі своєю булавою, щоб мені

гулі поза ухами понабігали, ніж мені маєш словом своїм добрячим моє собаче серце краяти на

дві половини. Єрепуд я нікчемний, гевал, хлопище безтяменне, що послухав ще нікчемніших від

себе і хотів, як Петро Христа, відречися тебе. Не відганяй мене від парсуни своєї і посилай хоч

би й на Бельзевува самого — а піду, так мені, Боже, дай завтра глянути в ясні очі твої, що піду!

Гетьман підняв його і, сіпаючи за золочений гаплик на грудях, казав:

— От і розжалобився! А я собі гадав, що ти веселість сама, сам щирий сміх. Заспокійся і

прийди завтра до мене на обід. Рад послухати твоїх фацецій[34] шляхетських.

Сотник знову гепнувся йому до ніг.

— Що ж тепер з нами буде? — питався крізь сльози.

— Що захочете, те й робіть. — А звернувшися до Чуйкевича, приказав: — Варти зняти,

виходу з табору не спиняти, — і подався до своїх покоїв.

Куди переходив, на білі сніги падала від нього тінь — велика-велика.