Полтава

голів. Краще підіждали би ви до горобиної ночі, до блискавиць або до завірюхи, щоб безпечніш і

менше соромно було втікать. Та ще про Десну ви забули, діти. Чи не пересидіти б вам у

комишах або в запічках поруйнованих, аж крига водою візьметься. Тоді б ви і перевезлися хто

байдаком, хто човном, або копельчаком, чи як там, а так боюсь, щоб леди не заломилися під

вагою вашого лицарського завзяття. Заскоро ви тікаєте, дітки, заскоро. Підождіть, аж бої

скінчаться, аж дорешти ваших батьків і сестер помордують, тоді ви й знатимете, куди вам тікать,

бо нині хто його зна, де життя, а де смерть.

Нараз голос гетьмана змінився. З лагідного зробився грімким, звучав, як боєва команда:

— Кому в дорогу, тому й час! Йдіть собі геть! Зайців на ведмедя не поведу!

Обернувся, обгорнувся шубою і хотів іти. Але козаки обступили його кругом, незважаючи

на вартових, що прикладами хотіли їх зганяти докупи. Почувся кашель, несмілі відривані слова,

а то й хлипання соромливе — тихе.

Сміливіші тиснулися до його колін.

— Прости нам, батьку, відійми від нас свій гнів, не проганяй!

— Нікого я не жену від себе, — відповів гетьман, — і нікого воловодом не зв'язую з собою.

Кому жахливо триматися мене, хай іде. Не гопака, тропака, козака, не вегері[31]веду вас гуляти,

чекають нас бої, опресія[32] велика, ворожа докука з усіх сторін, я не скриваю того перед вами.

Сміливих, великодушних, закалених душ мені треба, щоб перетривали те все, не єрепудів[33], не

трусів заячесередних. Ось вам віз і перевіз, дітки!

Хтось гетьмана облапав за коліна і цілував окраєць його шуби. Гетьман глянув і пізнав