Полтава

На гетьмана це питання не зробило ніякого вражіння. Він ніби здавна на його ждав.

— Листи, які писав до мене Тарло, один із найдіяльніших прихильників короля

Лещинського, і в яких він завзивав мене до скоршого переходу на бік шведів і Станіслава, я

нарочно післав був до Москви, щоб відвернути ними увагу царя від моїх факцій з вашою

милостею, і велика шкода, що вони не дійшли туди, куди я їх післав.

— Чому ж бо то?

— А тому, що, прочитавши їх, ваша королівська милість втратила віру в мої добрі наміри,

гадали собі, що я їх тягну в біду, і минуло декілька днів, заки вияснилася справа. Боюсь, щоб тая

проволока для обох нас не мала погубних наслідків, бо нема більшого деспота на світі, як час, а

на війні нема нічого гіршого, як припізнитися.

— Ви, певно, маєте свій Батурин на гадці?

— Я маю на гадці свій обов'язок.

— На війні я знаю тільки один обов'язок: побідити.

— А я знаю ще й другий: не дати на поталу своїх людей. Король замовк і задумався. А по

хвилині спитав:

— Багато тих людей маєте в Батурині?

— Більше десяти тисяч, гармату, муніцію і поживу для армії вашої королівської милості.

— Так ви, значиться, в Батурин наготовилися?

— А куди ж би?

— Можна гадати, що на другий бік.