Полтава

— Тут, дозвольте собі сказати, votre Majeste[93] не о людину боротьба, лиш о корону.

— Між Сасом і Лещинським?

— Між Сінявським і царевичем Олексієм. Заперечив гетьман, а король аж підскочив.

— Жартуєте.

— Сущу правду кажу. Сінявський не за Августа б'ється, а за свою власну корону. Гадає,

що цар за вірну службу нагородить його польською королівською короною, а цар її для свого

сина Олексія готує, котрого вважає добрим для Польщі, а невдатним для Росії.

Король задумався.

— Можливо, можливо. Ну, та й гарне ж тісто розмісили ми в отсій пекельній діжі. Нічого.

Хай кисне. Виробимо, шоб гаразд людям смакувало.

І знову задумався. Очі його линяли, набирали якоїсь безконечної перспективи,

нагадували собою таємничість фйордів, а уста всміхалися усміхом хлопця, котрому сниться

якийсь дуже гарний сон.

— Заспокоїться Європа, заживуть люди в гаразді й мирі. і довго-довго не буде ніякої

війни, бо скрізь на престолах сидітимуть люди умні і близькі собі думками. Закони будуть подібні

до себе, позникають китайські мури перед промислом і торгівлею, народи радо обмінюватися

стануть добром і багатствами своїх країн... Але, — додав по хвилині, — нас вже тоді не буде.

— Ваша королівська високість ще молоді, — відповів гетьман.

— Кого боги люблять, молодим беруть до себе, — закінчив король і нараз зірвався з

місця. — Пане гетьмане, — почав зовсім другим тоном. — Чому ви мені привели так мало