Полтава

генерала, або я знаю, чиє це діло... — І він безрадно тупотів по королівській спальні зі срібною

умивальнею і з синьою шовковою ковдрою, котру Гультман довів вже до ладу, застеливши

королівське ліжко. Біля ліжка торчала пара високих, свіжо вимащених чобіт, котрі в цей мент

живо нагадали Піперові короля і на котрі він був прямо лютий.

— Одинока рада, — почав Гультман, — розіслати по всіх селах, де стоять шведи, і по всіх

шляхах, що ведуть до них, королівських трабантів, може, десь короля, його величність знайдуть.

Діло важне.

— Авжеж що важне, це не добром пахне. Це зломання свіжо підписаного договору, це

ребелія. Боже, Боже, чого я ще доживу на мої старі літа, — і він як влетів на королівську

квартиру, так і вилетів з неї. — Розіслати трабантів. По всіх шляхах, котрими міг поїхати король,

розіслати трабантів. І це вожд? Це король? Він сам підриває фундамент свого маєстату.

Поводиться, як невідповідальний хлопчина... — бурмотів безрадний дипломат.

Викочували гетьманську карету, і Мишака виводили із стайні, як сухоребрий Аякс, цілий

укритий срібним інеєм, зупинився біля двора, в котрім ночував гетьман. Король передав поводи

свому трабантові, обчистив до кам'яних сходів зі снігу чоботи і вбіг на ґанок.

Гетьман, побачивши його, вийшов назустріч.

— Буря буде, — сказав Орлик до Войнаровського, подаючися в дальші покої, щоб не бути

свідком немилої розмови.

— Підемо й ми, — сказав Войнаровський до Обидовської, пускаючи її вперед.

Король скинув у сінях свою стару, мабуть, ще по батькові одідичену шубу, поставив