Полтава

високу футряну шапку на вибиваний шкурою фотель і, присідаючи в колінах, вітався утретє з

гетьманом.

Гетьман відчинив двері до столової і попросив короля сідати та не пог-ордити убогим

походним сніданням. Король не хотів сісти, поки й гетьман не сів.

— А я отеє з раннього об'їзду, — почав, ніби виправдовуючись. — Ваша світлість не

знають, як постій деморалізує військо. У Гірці...

— У Гірках, — чемно поправив його гетьман.

— У Гірках вони запаслись біллям і одежею, надбали всяких харчів, так що це тепер не

військо, а прямо мародери, мандруючий народ. Псується дисципліна, являються випадки

непослуху, я ніяк до того допустити не можу. Не хочу, щоб мої шведи лиху славу за собою

лишали, як грабіжники й розбишаки. Я їм до того приміру не даю, — оскільки можу, — додав,

ніби засоромлений. — Бо ваша милість знають, що іноді для добра армії треба зрушити принцип

недоторканності чужого добра.

— Знаю, що діялося у воєвідствах Хелмінськім... і в землях Ціханівській, Нурській, Лівській

і інших, — відповів гетьман, натякаючи на шведські контрибуції в Польщі.

Король був немило вражений тією пригадкою, але не показав того по собі. Вдивляючись у

якийсь образ на стіні, говорив, ніби про себе:

— Війна має свою мораль, а краще сказати, вона не знає ніякої моралі, для неї suprema

lex dura necessitas...[88] Prae strepitu armorum verba iegum non audiuntur[89]. Правда?

Гетьман притакнув головою, але додав: