Полтава

— Що ж, синки, зібралися в дорогу? — спитав.

Чуйкевич оторопів. Він дожидався гніву і сварки, гострих, як шабля, слів, а тут таке

питання.

— Не дивуюся вам, — звучав той самий різкий, але, здавалося, спокійний голос. — Чого

доробитеся в мене? Іван Степанович лиш гетьман, а Петро Алексійович цар. Невже ж раб

болій[30] свого господина? Так міркували ви, забуваючи, що я поприсяг визволити себе й вас з

того рабства.

Втихомирився табір, і кожде гетьманове слово відбивалося далекою луною.

— Гадаєте, побіжу навздогінці за вами? Силою або слізними проханнями вас задержу?

Пощо? Вольному воля. Я вас до волі провадив і тепер насилувати не стану.

Винуватці голови звільна підносили вгору, а в їх очах замість отупіння видно було велике

здивування.

Гетьман говорив дальше:

— Жаль тільки, що не взяли ви вдовіль провізії і фуражу з собою, бо цар лишає землю за

собою, обсмалену, як гиря. Боюся, чи не доведеться вам терпіти в нього більшого недостатку,

ніж у мене, та не знаю, чи чужа земля приголубить вас краще своєї.

Вояки, що стояли зразу, як трупи, переступали з ноги на ногу.

Гетьман казав:

— І не добру пору вибрали ви собі, синки, до втеків. Ніч ясна, на кид татарської стріли

пізнаєш чоловіка. Як не свої, так чужі переймуть. Боюся, щоб не лишитися вам своїх буйних