Полтава

— Батурин, — почала Ганна, — обложений кругом. Він у терновому вінку. — Голос її

дрижав і ломився. — На милю кругом мишкують московські стежі. Я продиралася оподалік, але

бачила добре — город горів.

— А що балакають люди?

— Людей зустрічала мале. Трималася лісу та поля, щоб не попасти на москву. Щолиш

недалеко Десни стрічала своїх. Як перед татарами втікали.

— Куди? — перебив її гетьман.

— Навмання, як витровлений звір. Він не знає, куди йому втікати, щоб лиш втекти.

— А все ж таки, куди біжать?

— Від Сейму до Десни, до вашої милості значиться.

Одні...

— А другі?

— Другі, говорять, що до царя, під царську протекцію піддаються.

Гетьман насупив брови:

— Так. І що ще чули?

— Говорять, москва страшно знущається над людьми, вірними вашій милості. У Лебедині

пекло.

— Пекло скрізь, — доповів гетьман. — До раю іншої дороги нема. А про сам Батурин що

кажуть? Чи тримається він? Як з муніцією, з харчами? Чи порохи не вилетіли в воздух. Пожар у

кріпості — то небезпечна річ.