Полтава

притримав шаблю, а правою до самої землі поклонився. Волосся мав буйне, золотисте, рівно в

кружок пристрижене, як королівський паж.

Гетьман глянув і мимохіть усміхнувся.

Пригадалася, мабуть, Варшава, Париж, королівські двори, пригадалися молоді літа, до

котрих так радо усміхається старість.

— Ти хто? — спитав поважно, мало що не суворо.

— Я Ганна Обидовська, Кочбеєва донька, — продзвеніло дзвіночком по пустій кімнаті,

Гетьман приступив до козачка, взяв його за обі руки, стиснув їх кріпко і підпровадив до

стола.

— Сідайте, Ганно Василівно, з нами, а ти, — звернувся до Войнаровського, — відчепи від

пані Обидовської шаблю, щоб вона не спотикнулася, крий Боже!

— О ні! Вона послушна в мене, — боронилася гостя.

— Най буде й послушна, та я жінок з шаблями не люблю. Це в них, що в мужчин кужіль,

malum necessarium[87].

Гетьман на хвилину ніби про Батурин забув. Попав у той гарний настрій, у якім його

звичайно бачили в товаристві гарних жінок. Обидовська кілька разів пробувала розказувати про

свої пригоди, але гетьман за кождим разом перебивав. Перше мусіла випити чарку кріпкої

житнівки, з'їсти шматок індика, попити старим вином, залити те все гарячим чаєм, а тоді щолиш

гетьман сказав:

— Слухаємо.