Полтава

Робили скрутлі з пахучого сіна і кидали їх у жар. Літнім теплом і пахощами весняними

повіяло понад Десною. Ніби широкі гетьманові луги вітали свого пана з переходом на цей бік.

До того зарева поспішав Сидір з Одаркою і зі своїми трьома новими товаришами.

XXVII

Чим ближче шведсько-козацька армія підходила під Батурин, тим важче Войнаровському

ставало на душі.

Ще поки день, поки біля дядька увихаєшся, прикази його сповняючи, поти й часу на чорні

думки нема.

Але як настане ніч, як гетьман піде в свою відпочивальню і все кругом заспокоїться, лиш

варти перекликуються, лиш іноді кінь який заіржить або заманений вояками пес, задерши голову

на небо, жалісно завиє; тоді й кинуться на тебе найусілякіші мислі й обсядуть твою голову, як

гайвороння придорожну вербу.

І чого ти не добачив за днини, те побачиш тепер, мов на долоні.

Не лиш минуле, але й майбутнє. Минуле сумне, а майбутнє тривожне. Сумної матері

невеселі діти...

Даром ліжко, так дбайливо Кендзеровським постелене, з лебеденими пуховиками, з

біллям, що пахло фіалками батуринських гаїв, манило гетьманського небожа до себе. Даром

моргала на його хрусталева чарка, налита янтарним вином, тулячися до старої мохом оброслої

пляшки, — Войнаровський не спішився на сон.

Краще сидіти біля печі і вдивлятися в жар, ніж качатися по ліжку серед безсонниці.