Полтава

Світлиця огрівалася, огонь розгорювався, робилося ясно й тепло.

Почуття справедливості побіджувало.

Зрозумів, що вина була по його боці. Добровільно пішов до гетьмана, а раз це сталося,

так і відстатися не могло. Забажав великого, так тоді про мале забути годиться. Громадянин

узяв верх над приватною людиною, нехай же вона тепер мовчить. Громадянинові треба добро

громадське мати на оці. не своє. Не збільшати ж йому і так великого числа тих українських

вельмож, що у приваті по самі уші сидять і вилізти з неї ніяк не можуть.

Каганець біля ліжка погас, світлиця тільки відблисками з коминка, ніби легкою загравою

далекої пожежі, озарювалася. Войнаровський докинув нових дровець... Кому заманулося

історичного життя, хай про щастя особисте забуде. Одного з другим погодити важко...

Переходив по черзі щонайважніші появи з історії України і впевнювався в тому. Дорошенко в

рішаючий момент жінку спасати побіг. І її не врятував, і занедбаного надробити до смерті не міг.

Забути, забути про себе, бо це одинокий спосіб, щоб не бути забутим... Похилив голову і

попав на хитку лінію між явою і сном. Затиралися межі часу й простору. Пригоди з дитячих літ

перепліталися з подіями останніх днів. Нагадувалися давні, колишні бажання, щоб батько поїхав

собі кудись геть надовго і щоб він міг свобідно бігати, досідаючи, якого йому завгодно, коня.

Пригадалося, як перший раз побачив дядька, як приглядався його блискучій булаві і просив, щоб

йому таку купили... І сувора бабка Магдалина гладила його по голові, і з Мотрею на Великдень

перший раз христосувався. А вчера був в короля Карла на обіді, проти нього по другому боці

стола сидів. Королев і так смішно волосся на високому черепі торчало... А Батурин Меншиков