Полтава

Сидором та з Одаркою, вихопилися з балки. В напрямі Чепліївки пробиралися, пильно

вважаючи, щоб не наскочити на яку сторожу. Провадив один, тутешній-таки, що добре знав

дорогу. Плавнів трималися, на чисте пиле та на левади не вискакуючи.

— Але як же нам на шведських конях у таборі являтися? — спитав котрийсь.

— Вони так Щвецію бачили, як ти. Шведські коні вже давно в шведській aрмії подохли.

Шведи по дорозі нових коней беруть у Саксонії, Польщі і в нас. Отсі ще навіть і не тавровані. Їх

хіба по кульбаках та по збруї пізнаєш.

— Кульбаки перед Чепліївкою поскидаємо.

— Не до шведів підемо, а до наших.

— Наші ось на гетьманських оболонях стоять.

— Бачиш, яка луна!

Над широчезними лугами піднімалося руде зарево, ніби десь далеко горіла велетенська

пожежа, ніби цілі села палилися.

То союзна шведсько-українська армія, перебравшися через Десну, відпочивала між

стартами сіна, що, мов високі будинки, з білого снігу виростали. Гетьман не пожалував сіна.

Знаючи, що й так його москалі забрали б, дозволив не тільки для коней, скільки завгодно брати і

вози навантажувати, але й палити ним, бо дерева було дуже-то обмаль.

Сіно лиш зверху було мокре, а тим дальше вглиб, тим сухіше, свіжіше і більше пахуче.

І ось по широких лугах ніби жертвенні костри розгорілися, біля котрих грілися шведи й

козаки.