Полтава

Що Войнаровський доброго не зробив би, йшло на рахунок Мазепи, а йому приходилось

гордитися своїм дядьком, а не собою. Мазепа — сонце, а вони його сателіти. Хоч сонце вже й на

склоні, за яку годину, може, й погасне, а все-таки всі дивляться на його. А як зайде, хто його зна,

може, й темно зробиться на Україні. Може, щолиш тоді усякий зрозуміє тую ясність і теє тепло,

що випливали з нього. Войнаровський почував себе покривдженим. З далеких закутин його

свідомості стали висуватися усякі сумніви, починалася самокритика вчинків, зводив порахунки з

собою. Шукав за тими les bons principes[85], котрі він утратив, через що може бути втрачена не

тільки його молодість, але й найкращі літа мужеського віку, які саме переживав тепер.

Спроневірився собі. Душа тягнула його в один бік, а він пішов у другий. Душа бажала собі

тихого семейного життя, дружини, дітей, хазяйства на невеликому, але свойому маєткові, а він

дав себе заманити славі, осліпив його блеск дядькової булави, почесті, маєтки, значіння. Кинув

тихе для голосного, вигідне для блискучого, мале для великого. Одно втратив, а чи друге

здобуде? Бог його зна.

Зневіра підкрадалася до нього.

На боротьбу з нею виступало почуття справедливості.

Був по крові найближчим до старого гетьмана. Міг йому правду сказати. Чому не сказав?

Орлик хитався, він — ні. А як захитався коли, то тільки в собі, на зверх не виявляв того хитання

ніколи. Ніколи не супротивлязся дядькові, радше підбивав його в небезпечному намірі. Невже ж

бракувало мужеської відваги, боявся втратити любов гетьмана? А може, надія, що одідичить

колись по ньому й булаву, і маєтки, і — велике славне ім'я, осліпила його?..