Полтава

облягає.

Пусив волю уяві, і — вона несла його заячими слідами.

Заячі сліди на білих снігах, великих, безконечних, як на Сибірі... Як на Сибірі...

І нараз почув, що мороз перебіг йому по спині. Здригнувся і широко відкрив повіки.

Перед двором почувся тупіт кінських підков, кількох верхових причвалало. Мабуть,

поспішалися сильно, бо аж до хати чути було, як сопіли коні.

Щось незвичайного... І нараз захотілося спати. Кинутися на ліжко, накритися з головою і,

не дожидаючи новин, положитися.

"Ні. Не годиться. Треба довідатися, що таке". Почуття обов'язку побідило втому. Хотів

вийти на подвір'я, але між тим хтось, не стукаючи в двері і не питаючися дозволу, увійшов у його

квартиру. Войнаровський глянув. Перед ним стояв молодий козак. В темній світлиці годі було

пізнати, хто це такий, бо багрові блиски тільки чоботи його золотили.

Козак був невеличкий ростом, кожушок з футряним, високо , поставленим ковніром

закривав лице, чоботи на шведський спосіб, геть поза коліна, сильно засніжені, — більше нічого

не завважав Войнаровський. Та що це за сміливість, в таку пізню пору вдиратися до хати, де

ночує гетьман! Хто того козака впустив, де була сторожа? Як вогники, займалися й гасли

питання.

А може, це підступ який, заговір?

Коли б не те, що боявся розбудити гетьмана, подзвонив би на чуру, а так підступив тільки

до загадочного гостя і півголосом спитав: