Полтава

У світлиці було зимно. Вперше цеї зими затоплено тут нині. Він пильно сухих докидав

дровець і думав. Поліна сичали, пускаючи з себе сік, ніби сльози, котрими вони благали в огню

милосердя, але цей безпощадно поти лизав їх своїми полум'яними язиками; поки й вони не

спалахнули. А тоді й пожирали самі себе.

Отак якась незрима рука й людей кидала у воєнну пожежу. Не один, може, таки і благає

пощади в безсердечного бога війни, а не вблагавши, спалахне завзяттям і — згорить. Душа, як з

комина дим, поснується вгору, у невідоме, а на паленищу тільки пригорща попелу залишиться. А

хосен? Хіба цей, що розігріється піч і в світлиці потеплішає на декілька годин.

Це тепло — то спомин лицарських учинків, пам'ять про славні побіди або про чесні

погроми.

Зимно було би людям без лицарського сяєва.

Тому-то, мабуть, і докидає судьба щораз то нові поліна до огнища, котре й не вигасає

ніколи, лиш потухає іноді скриваючи в попелищі жевріючі іскри...

Гетьманський небіж не був із найзавзятіших. Його ум радо повертався до книжок, до

мистецтва, до культурного життя. Тужив за миром, котрий дає людині розвинути сили духу й

зазнати солодощів життя. Часи, коли кождий із нас почуває охоту до лицарських подвигів, коли

його фізичні сили шукають нагоди, щоб виявити свою спроможність, лежали вже за ним.

І в походах бував, і з усякими орудками посилав його дядько. Не можна сказати, щоб

осоромив себе, але й героєм не зробився, добув добре ім'я, а не голосну славу, хоч би таку,

якою славився поміж простим народом Семен Палій-Гурко.