Полтава

Надлетів Чуйкевич.

— Знайшов? — різко спитався гетьман.

— Його милість король у Караївці.

— Сповістив, що негайно хочу бачитися з ним?

— Дежурний офіцер не пустив мене до короля.

— Можлива річ? Мойого післанця не допустили! До чого воно подібне?! — і гетьман

вхопив за голову шаблі. Подумавши хвилину, приказував: — Шістьох сурмачів візьмеш і скочиш

у Караївку. На гонів двоє перед квартирою короля нехай сурмлять з усіх сил, щоб їм очі

вискакували з лоба. Як шведи спитають, що таке, кажи, що гетьман слідком за тобою їде.

Невідклично зараз розмовитися з королем хоче і мусить... Іди!

Чуйкевич вискочив, як куля з мушкету. Гетьман схвилювався,

— Обиди не стерплю, — почав. — Король тут гостем, а хазяїном я. І отеє гість хазяїнові

не дає побачення. Чи бачив хто таке? Може, з Піпером сперечається або молитовник перед

вечерею чита, і тому я не можу бачитися з ним. Гадає — дискурсу забажав? Я такий скорий нині

до дискурсів, як до тропака, або до вегері...[79] Біда мені з тим лицарем химерним. Хитається

будівля, на яку я двадцять літ праці витратив, цар таранами в неї валить, свої руйнувать

помагають, скрізь деморалізація, найнікчемніші інстинкти, як з твого оповідання, сотнику, бачу,

мов дикі звірі з нетрів людських душ повискакували, треба їх назад у тії нетрі загнати, треба

людей приневолити бути людьми, треба рятувати, що ще не втрачене навіки, в першу чергу

треба спасати Батурин, а тут його милість король лицарських пригод шукає, міст, не