Полтава

Дня 15 листопада двигнулися союзні армії в напрямі Десни.

Потемніло. Замість снігу накрапав дрібненький дощ, ніби плакало небо.

Мокрий холод зівоту навівав. Але шведи бадьоро йшли вперед. Провадив їх лицарський

дух короля, манила надія багатства України, казки про її красу і добробут. Втомлені довгими

походами, безнастанними боями з ворогом і сутичками з населенням, котре з усіх боків і при

кождій нагоді шарпало шведські відділи. Виснажені голодом, недугами й несподівано наглими й

кріпкими морозами, шведи тільки й думали про те, щоб попасти в українські городи, відпочити і

набрати нових сил до нових боїв, котрим кінця ніхто з них навіть не бачив.

Геній Карпа XII пірвав їх, як гураган, вихопив з рідних хат, з обіймів батьків, жінок і дітей і

нестримним летом ніс назустріч невідомих подій у невідомих краях, і як безпритомних, як

напоєних узваром забуття і задурманених нектаром слави, кидав в обійми терпіння, каліцтва і

смерті.

Швеція оставалася за ними, ген десь далеко-далеко, — як спомин, як мрія, як туга.

Ніхто з Карлових людей навіть не уявляв собі, якими шляхами верне колись до неї.

Несла їх буря, яка раз на сто літ зривається над Європою, тривожно дожидана

муравлиськами народів, радісно вітана серцями людей сильних, що великого бажають і для

великого невідомого радо жертвують буденним малим, що впиваються надією перетворити світ

на краще і довершити діла, якого не довершили їхні предки.

Впиваються, — забуваючи в похміллю або в безтямі смерті про те, як злобно поглумилася

над ними доля...