Полтава

на все, щоб тільки волю Україні добути. Богом клянусь, я добув би її. Не тому ми бідні, що слабі,

а що віри в свою силу не маємо. Козаки б'ються, коли мусять, але старшини збабіли. Розжились

і за маєтки свої дрижать, о них вони турбуються, а не України хочуть. З лицарів у хуторян

перетворилися. Може, й моя вина у тому. Гадав я, що як розживеться народ, то й життя того з

усіх сил обороняти стане. Але нині бачу, що ні. Та я ще не труп. Живий ще гетьман Мазепа! На

живому ведмеді цар шкуру продає!..

Гетьман піднявся з крісла, випрямився, очі його блиснули дивним, молодечим жаром.

— Мечем виріжу тую гниль. Живе тіло лишу. Болітиме, — га, що ж! Без горечі й ліку нема.

Прокленуть мене нині, але завтра благословити стануть. Я зробив те, що зробити мусів, щоб

Україна не пропала дорешти. Не настрашить мене цар своїми маніфестами, ані старшини своїм

заячесердям, ані простий народ несвідомістю своєю. Піду за голосом розуму і серця, уповаючи в

правість задуму свойого і почуваючи відповідальність за майбутність народу мойого і держави

його. Росією Україні не бути.

Подзвонив, і на порозі явився Чуйкевич.

— Розшукай мені короля, де він не був би, негайно. Скажи, що гетьманові треба з ним

бачитися зараз-таки і невідклично. Кендзєровський хай мені шубу подасть. Сотника Імжицького і

його родину примістити мені гарно, щоб нічого їм не бракувало. Іди!

Імжицький обіймив гетьмана за коліна. Цей пригорнув його до себе. Тривали так хвилину.

— Росією Україні не бути! — повторив гетьман, кріпко стискаючи сотникову руку.

— Не бути... — як відгомін, повторив Імжицький.