Полтава

не чув.

Захитався... Притакнути чи ні? Розумів, що в тім питанню було більше болю, ніж цікавості.

— Беруть... — ледве чутно відповів Імжицький.

— Не скривай переді мною нічого, — приказував гетьман, завваживши хитання у

сотникових словах. — Не жахаюся почути правду, хоч як вона страшна. Бо чи не страшна ж це

річ прохати нагороди в ворога за зраду своєї справи? Подумай!.. Розказуй, сотнику, розказуй! Я

слухаю.

— Як тільки вість про це пішла, що вірних цареві нагороджують, зчинився заколот, якого я

не тямлю. Стали люди з доносами до москалів іти, стали наклепи на своїх сусідів, а то й на

приятелів видумувати, буцімто вони здавна з вашою милостею у змові проти царя були, про все

добре відаючи, як, і коли, і що. Один наперед другого хапався, щоб якнайбільше захопити

добра: землі, млинів, будинків.

— На розграбіж наші маєтки дають.

— На розграбіж, як колись у княжих часах. Скрізь царські люди вештаються з листами до

сотників, з маніфестами до народу, і попи тії маніфести по церквах відчитують. І голосить цар,

що він добра малоросійському народові бажає, що він його при святій вірі православній

удержати хоче, бо ваша милість буцімто Польщі Україну піддати бажали, а церкви наші

православні в костьоли перемінити хотіли.

— Не по чім другім, а по голові цар б'є!

— Пише цар, що він ні одного гроша для своєї казни не брав, що це ваша милість для