Полтава

судьби. Зажартувала собі доля, пускаючи поміж нормальних людей такі сміховиті фігури, як

наші, — о! — і він обкрутився на одній нозі, висолопивши язик і перевертаючи очима.

А я хлопець зуховатий,

В свого батька вдався,

Прийшов в свати до Агати, —

В подолок сховався.

Якими ти нас сотворив. Боже, такими й маєш. А що люди граються нами, як куклами, це

доказ їхньої дурноти, і тільки! Гадають собі, що великі, так, значиться, і мудрі. А між тим розум

не в рості, а в голові, — правда?

— Правда. Але мала нам з того, пане-товаришу, потіха, мала! Пограються нами,

надокучить, і кинуть. Як зношений патинок.

— Те саме чекає кождого з них. Кождого викинуть, як підрану ганчірку на смітник. Суєта

суєт і всяческая суєта.

— Vanitas vanitatum[65], — як відгомін, повторив за ним Люксембург.

— Навіть найбільшого з людей цей самий кінець чекає.

— Великі люди до історії переходять.

— Нами граються за життя, а ними по смерті, така тільки різниця,

Гетьманський блазень накинув на себе плащ короля Кар-ла. Тягнувся за ним, як за

королевою коронаційна капа. Рукави звисали до самої землі, з ковніра торчав носик, як

картопелька.