Полтава

ре-жись!

І з його вовчого горла добувся такий несамовитий вереск, що деякі з старшинських жінок

із перепуду мало не повилітали з повозів. Гадали, що сотник Мручко крізь імлу самого царя

побачив...

За козацьким табором а перед шведськими гарматами, обтуленими в полотна, щоб не

ржавіли, їхали у якійсь старосвітській повозці королівський блазень Люксембург і Мазепин

карлик Рачок.

Оба в баранячих кожухах вовною наверх і в футряних шапках дивного фасону, як якісь

дивної породи звірки. Розмовляли з собою, нахилившися близько до себе, щоб не відповідати

на жартки й дотепи як козаків, так і шведів, що переганяли їх повозку і кидали за ними соломою.

— Знаєте, пане-товаришу, — почав Люксембург доволі вправною, хоч тільки кухонною

латиною, — знаєте, що світ куди більший, ніж я собі колись у лоні моєї покійної мамуні міркував.

— І дурніший, — відповів поважно Рачок.

— І дурніший, — притакнув, зітхаючи, королівський блазень.

— А все ж таки, — почав Рачок, — замалий він для худих ніг нашого короля і для скорих

чобіт Петрових. Гляди, й оба ті панове стукнуться лобами, і буде великий крах.

— Ой, буде! — притакнув Люксембург.

— А якщо ваш штуцер не розчерепить свойого лоба об твердий череп Петра і побіжить

дальше, якби чорт за ним гонив, то за рік-два він оббіжить весь світ і що тоді?

— Верне до Стокгольму і — знову буде голови телятам рубати.