Полтава

Сотник припав до гетьманської руки.

XI

День 10 листопада ліниво піднімався зі сну. Нерадо й неквапно скидав з себе покривало

молочної імли. Мокре, зимне, як ховзка студена слизь, пхалося в чоботи, вдиралося за пазуху,

залазило в душу.

Людям з ротів, а коням зі шкури бухала пара, як дими. І люди, й коні нерадо кидали свої

стоянки в Гірках і кругом їх. Радніше перезимували би тут, бо зима заповідалася не яка-будь.

Цибуля і часник сиділи цього літа дуже глибоко в землі, що було познакою великих морозів.

Волос на худобі був густіший і довший, як звичайно, ніби звірина заздалегідь вбиралася тепліше.

Птахи кружляли близь людських осель, а вовки навіть у днину підходили під самі села.

Старі козаки, що з природи вміли читати, як із великої книги життя, заповідали такі морози, яких

ще світ не бачив. Радили не пускатися в похід, лиш обкублитися в таборі та обзапастись

харчами й дровами, бо люта зима від найзавзятішого ворога грізніша. Те ж саме казали і знахарі

та ворожбити, що, ніби гайвороння, снувалися за військом. І як гайвороння не відженеш пугою,

бо воно злопотить крилами, закряче, а за хвилю знову на вози паде, так і з тими знахарями й

ворожками годі було дійти до ладу. Даром полковники приказували козакам гнати їх від себе.

Вони, як тільки військо розтаборилося, хоч би й на короткий постій, з'являлися біля вогнищ, ніби

сонні привиди, і, непрошені, починали свої диявольські куншти. А найгірше, що всі чомуcьто

дуже таємно й незрозуміле висловлювалися, ніби цілої правди сказати не хотіли. Чи з води, з

вугля, із зерен, з карт або з рук ворожили, вривали нараз своє віщування і, загулюючи очі або