Полтава

— Як можна було свою достойну особу виставляти таку небезпеку?

— Авжеж можна, щоб гетьман був менше хоробрий від сотника свойого?

— Сотників, як собак, а ваша милість один і другого не буде, — відповів Мручко. — І коли

б так яка глупа куля або московська шабля... і що тоді? Боже ти мій! — аж за голову взявся.

— Заспокойся, пане сотнику. Мазепи куля не візьметься, — відповів самовпевнено

гетьман. Хвилину їхали мовчки. Нараз Мазепа спинив свого коня: — Старі ми вояки, а іноді щось

таке робимо, мов молодики.

— Що ж такого?

— Між табором і моєю квартирою не завели ми зв'язків. Учиться чоловік не до старості, а

до гробової дошки. Треба нам більше оберігатися від ворогів.

— Дійсно, стереженого Бог стереже. Нараз Мручко пригадав собі щось.

— А де ж мій осавул? — гукнув.

— Де сотенний осавул? — залунало кругом. Сотенного осавула не було.

Мручко десяток людей на боєвище післав шукати. Раненого чи мертвого щоб доставили.

Вернули з нічим.

— Значиться, пропав козак. А гарний був і вірний. Учора я дівчину його лишив, а нині його

позбувся. Безталанні якісь!

Зняв шапку і перехрестився.

— Якщо погиб, най з Богом спочиває. Та не забудь, що він голову поклав за гетьмана.

Коли ж вороги живим забрали, хай його Мати Божа своїм покровом обтулить, а нам, дай Боже,