Полтава

— Козолупи, шкуродери, харцизяки! — скаженів Мручко.

— Стерва ваші на локшину посічу собакам на байрам. Ясновельможного заманулося вам.

Як я тебе прошпилю, то тобі ясно зробиться в очах!

Москалі відповідали прокльонами, зойками, передсмертним харчінням. Коні, позбавлені

їздців, порубані, криваві, вихоплювалися з глоти й летіли навмання по білих полях, як видива

страхітного сну. Несамовите, жахливе іржання відбивалося далекою луною, збільшаючи грозу

бойової картини.

Недобитки слізно благали пощади. Мручко боявся підступу і не щадив нікого, навіть себе.

Весь був облитий потом. Сорочка прилипла до тіла і до ран. Очі запливали кров'ю. Шаблею, як

пером по папері, по спинах і по карках ворожих писав, смертельні присуди підписував. Аж не

стрічаючи відпору, гукнув:

— Шабаш! Хто жити хоче, з коня злази і фузію складай! Два рази не потребував казати.

Обезоруженим в'язали руки, коней за вуздечки зчіплювали докупи і відділ двигнувся

вперед.

Побачивши гетьмана, Мручко пополотнів.

— Милосте ваша, а це ж що?! — крикнув не своїм голосом.

— Те, що бачиш, — відповів гетьман, — і те, що мусіло бути, — і стиснув сотника за руку.

— Спасибі тобі, старий друже, — прошепотів, зазираючи йому в очі. Більше слів підібрати

не міг, бо зворушений був сильно і спрацьований несподіваним боєм.

І Мручко хвилювався.