Полтава

Гетьман довіряв старому козакові, а все ж таки спішив йому в підмогу. Мручковий кінь

черевом снігу доторкався, — птахом летів.

Хоч вітер сипав їздцям снігом в очі, ніби їх спинити хотів, гетьман добре тримав дорогу.

Вискочив на шлях якраз кроків, може, сто за москалями, щоби їх ухопити в два огні. Москалі

всеціло зайняті були боротьбою з Мручком і його козаками. Ні раз не сумнівалися, що гетьман

буде їх, бо хоч як він хоробро бився і як лаявся сердито, а все ж таки перевага за ними. Та ще

яка! Не один з царських рай-тарів усміхався вже до тієї нагороди, якою помилує їх цар, коли

приведуть йому "гетьмана ізмінника", бо нікому з них навіть на гадку не прийшло, що не з

Мазепою, а тільки з одним із його численних сотників мають діло. А щоб гетьман у цю хвилину

заходив їм на зади, цього вже таки ніхто передбачити не міг би.

А воно так і сталося.

Як буря, налетів на москву гетьманський відділ. Розгін, з яким козаки вдарили на ворога,

нечайність удару і його свіжа сила захитали райтарами царя. Стратили голову, і відлетіла від

них охота до дальшої борні. "Мазепа — чарівник. Мазепа — характерник! Його куля не

береться", — от що кождому приходило тоді на гадку. "Хто в Бога вірує, спасайся!" — радив їм

внутрішній голос, і вони хотіли послухати його. Вихоплювалися з кліщів, вискакували з бойового

каре, як вовки із западні, і тікали в поле. Козаки доганяли їх, як не кіньми, так кулями з пістолів і з

рушниць. Мручко з одного, а гетьман з другого боку залізними обручами стискали московський

під'їзд, рубали й нівечили його до останка. Коні з кіньми кусалися, люди людей стягали з сідел,

давили, стискали, торощили кості.