Не вбивай. Батурин.

— Куди?

— Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запорожжя, на

Дон, куди нас ноги понесуть, а очі попровадять, щоб тільки

вирватися звідси...

В громаді зашуміло. Сварилися. Одні радили не відбігати далеко й дожидатися приходу

Булавіна, другим спішно було до нього. Наскучило песяче життя: утеча, скитальство, жах перед

погонею.

— Ходімте, — казали, — а то нас опісля не приймуть або,

як чернь, поженуть перед собою.

Сварка до бійки доходила.

Люди, зацьковані, легко вибухали гнівом і зганяли його на собі, скакали до очей. Ось-ось і

пічнеться кровопролитство і костеломство, як хазяйка казала.

Та до того не дійшло. Піднявся цей чорний, як циган, і блиснув грізно очима.

Тишина...

— Товариші! — почав. — Голото бездомная, сироти безріднії, брати мої біднії!

Послухайте правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без

послуху і діла нема. Отаман колоту не дозволяє, за бешкет смерть. Походний отаман жадає,

щоб ви десятками зібралися, вибираючи собі старшин. Виберіть же й собі отамана.

— Циганові отаманом бути! — закричали кругом. — Циганові!

Поклонився їм.