Не вбивай. Батурин.

Саксонії, то була б прямо іграшка. Ну, скажіть ви мені, чому король не підіждав мене?

Несподівано повернув на Україну, а мене лишив самого перед неприятелем, мало що не

вдесятеро сильнішим. Десять тисяч людей коштував "шпас". Погадайте: десять тисяч.

Левенгавпт ухопив Гілленкрока за четвертий гузик на його полинялім, голубім каптані і,

вдивляючись йому в очі, повторяв:

— Десять тисяч! Що я ще шість тисяч сімсот людей і трохи табору королеві з цеї опресії

урятував, це велике щастя. Велике щастя! Ну, скажіть ви мені, чому він це зробив?

— Не знаю, — відповів перестрашено Гілленкрок. Він боявся, щоб меланхолійний

генерал не повідривав йому половини гузиків, і, ніби виправдуючися, впевняв: — Офіцерське

слово даю, що не знаю.

— І багато ми дечого не знаємо, — журливо похитував двома насторошеними жмутками

волосся хоробрий генерал. — Багато ми дечого не знаємо, що робить його милість король, і не

довідаємося ніколи. Про його походи писатимуть книжки, понаписують усяких дурниць, бо як же

можуть розкусити цей дивний характер наші внуки й правнуки, коли ми, каролінці, Карла не

можемо зрозуміти.

— Наша річ слухати його і служити вірою.

— Ну так. Це друге діло. Це розуміється само собою. Слухати і служити вірно. Але

хотілося б знати свого вожда, відчувати його, розуміти, а як ні, то хоч угадувати.

— Угадай вітер або погоду. Його милість — стихія. Левенгавпт нервово тер високе чоло

посіканою долонею.