Не вбивай. Батурин.

Переїжджаючи вільною ходою попри палі, роздумував над тим, які б то нові придумати

кари, щоб слава про них розійшлася широко й далеко по збунтованім краю, бо сам Батурин

назавтра стане городом мерців. Лишуться тут тільки згарища і трупи. Інакше бути не може...

За проїжджаючим князем поверталися посаджені на своїх сідалах жахливих сідельники

страшні й водили за ним кривавими очима. Годі було зрозуміти, чи благали пощади, чи

посилали свій останній проклін...

Все одно!

І світлійший стиснув острогами сліпуватого коня. Минаючи останній паль, спитав:

— Добре сидіти?.. Що?

ГЕТЬМАНОВІ СКАРБИ

Офіцери їхали за князем в приличному, воєнним уставом приписаному віддаленню.

Деякі здригалися, але не показували того по собі. То поправляли плащі, то погукували на

коней, що нерадо проходили крізь страхітну алею.

На деяких обличчях малювалася дивна, тупоумна цікавість, яка буває звичайно в

малорозвитих людей, коли їм доводиться бачити людські муки. Ні жаху, ні спочуття.

Тільки ті, що їм недобре робилося в маштарці, понурили голови й поплескували коней по

шиях, ніби то коні бояться, а не вони.

Проїхали.

Довго ще бігли за ними стони й важкі зітхання. Чіпалися кінських копит, хотіли завернути

князя. Але князь не любив вертатися з дороги.