Не вбивай. Батурин.

місце повернеш. І так якось воно живеться, щоб дальше, щоб з дня на день, поки не станеться

щось нового.

— Гадаєш?

— Вірю, тітусю.

Вона встала, випрямилася і, вдивляючися понад верховіття садів, казала:

— Принишкла земля, причаїлася, зриву жде. І він буде, великий зрив, диводив.

Апокаліпса святого Івана. Гадаєте, я п'яна? Ні, я безталанна силою духу, котрий невідомого

слуха і крізь мале й ледаче величне бачить і втішається, а вам ввижається, немов то Мотря

плаче.

Притулилася до Марії Федорівни, як колись дівчинкою малою, і, підводячи свої великі,

ніби здивовані очі на її тихі, принишклі зіниці, впевняла її, що Мотрі добре, спокійно, весело і що

вона другого життя навіть не бажає.

Але Марія Федорівна заодно перечила головою. Казала, що не йме Мотрі віри, що Мотря

скриває свою тугу перед нею, ставлячи вроджені гордощі вище власного щастя.

— А так робити не годиться. Чоловік раз жиє на світі. Раз він молодий, одною весною

цвіте, А там гаряче літо, і сльотлива осінь, і довга біла зима. От що! Не марнуй життя свойого,

Мотре!

— Спокійні будьте, тітусю! Безслідно зі світа не зійду. Не знаю, які ті сліди остануться за

мною, але я чую, що по хмарах не ходжу. Я не метелик і не птаха, тето, я людина, дивна й

химерна, але людина!