Не вбивай. Батурин.

Вже його кругом нападало стільки, що весь двір ніби в білу сорочку вбрався. А все ж таки,

як сильніше вітер повіє, на тім білім рядні видно золоті та криваві полоси. Хитавдться гілляки, і

від них чорні тіні на білий сніг падуть.

Сніг паде.

Вітер регочеться в корчах: "Ха-ха-ха!.. Весняний дощ і суховія, дійсність і мрія. ха-ха!"

Від того сміху зимніте ніж від зимна.

В кістках і в голові болюча порожнеча. Тільки той гул, що від городу летить, як гураган.

Втікати, втікати перед ним у нетрі власної душі!..

...Ковалівка, Батурин, Бахмач, сонце і сміх, стужа і плач... Поранковий усміх днини і довгі,

темні, вечірні години, і ніч, глуха, німа, в котрій нічого нема, лиш горе, широке, безкрає, як

безодня, преєсподня... Бе-бевх!.. Душа, завішена в просторах, між небом і землею, в болючій

нерішимості, в безсильному, тимчасовому триванню, перехилюється і паде стрімголов...

Бе-бе-вх!

Сніг паде...

ЗНАЙШЛИ

Вартові з офіцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто.

Зі смолоскипами бігали, заглядаючи між корчі.

— Жаль, що собак нема, собака носом чує.

— Салдат від собаки не гірший.

— А все-таки нюх не такий. Куди!