Не вбивай. Батурин.

— Хай летить червоний когут... — рішили і розійшлися.

ТАЙНИКАМИ

Мотря, осмотривши Зажарського, попросила його поснідати разом з нею та випити чарку,

щоб усе лихе минуло.

— Мотре Василівна, Мотре Василівна! — бідкався московський посол. — Коли б ви знали,

як мене кожда кісточка болить!

— Потерпім, добродію, за спасення роду людського і за славу Божу, мо Бог тієї жертви

хоче від нас.

— Нащо вона Богові потрібна, тая жертва? Через глупоту людську терплю.

— Не ви один терпите, добродію. Може, терпіння душі від тілесних гірше болючі.

Зажарський глянув на гарну паню, пригадав собі трагедію її батька, погадав, скільки болю

мусіло зазнати це добре жіноче серце, і його гнів на проклятих батуринських міщухів трохи ущух.

— Так воно, так, ласкава добродійко, великими терпіннями пробує нас Господь.

— Так тоді не збільшаймо їх, бо Господь велів прощати кривду, яку творить нам ближній.

Говорила, як проповідник, як пройнята божественними заповітами сестра-жалібниця. Її

слова тим сильніше вражали, що виходили з уст незвичайної, прямо невиданої краси.

Зажарський забував про світлійшого князя Меьшикова і про своє важке та несповнене як слід

завдання і піддавався всеціло чарам тієї прегарної жінки. Коли б сказала йому: "Оставайсь біля

мене. борони мене, гинь разом зі мною!" — остався б. Та Мотря того не жадала. Вона хотіла,

щоб він не дуже чорно малював перед Меншиковим свою гостину в Батурині, щоб не повторяв