Не вбивай. Батурин.

— Добре Чуйкевичева Мотря казала, хай іде й перекаже князеві, що ми президії за ніщо в

світі не здамо. — Та чи оборонимо? — вихопився хтось з гурту.

— Як не оборонимо, так погибнемо всі до одного. А хто другої гадки, хай з городу

виходить!

— Вибігло заяців чимало, виженім і останніх. Гетьте-геть!

В салі почалась суматоха. Відшукали того, що поставив небажане питання, й наставали,

щоб збирав своє добро й виходив з міста. Він боронився, казав, що по щирості спитався, але

кидати рідного міста не хоче і не кине, що буде з другими, хай станеться і з ним.

— Цитьте! — озвався старий лавник. — Послухайте мене, бувалого чоловіка. Не добре

діється у нас. Згоди нема. Сваримося без потреби і багато з нас кривить душею, як бачу. Як

пришле Меншиков свого чоловіка, то всі кидаються на нього, як вовки, здається, на шматочки

розірвуть. А настане ніч і ті самі, що горлали ранком, вистрибують з городу, як з клітки крілі. Бог

вість, куди вони діваються, може, до ворога йдуть, продають нас... Кого ж то прислав до нас

князь, як не нашого земляка Жарковича, і хто з нас скаже, куди подівся канцелярист Андрій

Кандиба?

— Правду кажеш, батьку, — притакували йому. Лавник, ніби обухом валив батуринців по

голові.

— Так воно є, так.

— Але так бути не може, — говорив дальше старий лавник. — Переказуємо Меншикову,

що город хіба на наших трупах візьме, — а на мою гадку, перше спитаймо свого серця, може, в