Не вбивай. Батурин.

Не одно серце стиснулося з болю, почувши ті грізні слова. Як же так?

Червоного когута під власну стріху пускати? Хто бачив це? Іде зима, де притулитися з

родиною? На замку для всіх місця не стане.

Не окривалися з тим.

Старий жалібний оком подивився кругом.

— Кажете, що по трупах ваших увійде ворог у город, а жалуєте своїх теплих стріх. Ось яке

то тверде ваше слово. А я при своїм стою: підпалю свою стріху, щоб не тремтів за неї.

Обороняймо валів, мурів і замку, а не оборонимо, так гиньмо.

— Як підпалимо Батурин, ворог скористає з тривоги і припустить штурм.

— Так що? Знатиме, що цей пожар значить. Підпалю. А ви як хочете собі.

Дехто противився. Казали, що ще час, що жаль нівечити надбання кількох поколінь.

— Вам час, а мені спішно, бо я боюсь ночі. Боюся, щоб знов які Носи не перейшли на

другий бік.

— Не пустимо. З города і пес не вискочить.

— Замість дивитися, щоб ворог не ввійшов, ви сторожити будете, щоб не виходили свої.

Гарна мені оборона твердині.

Він задумався, а потім грімким, рішучим голосом крикнув:

— Підпалю!

— Не смій того робити. Громада противиться такому грішному ділу. Не дамо!

Старий лавник ніби не слухав того. Повернувся до Чечеля, котрий мовчки слухав його