Не вбивай. Батурин.

мови.

— Що ти, полковнику, кажеш на це? Твоє слово — приказ. Ти наш командант. Рішай!

— Рішати? — Чечель задумався, потер чоло і шарпнув свій вус. — Я одної думки з тобою,

батьку, — сказав. — Твоє добро, так ти й роби з ним що хочеш. Ніхто тебе спинять не посміє.

Жертву приносиш — ще й яку! Жаль, що тільки один.

— Знайдеться більше таких, — відізвався найбагатіший з міщан. — Якщо гадаєте, що

треба, так і балакати нема що. Ходім!

Оба з лавником вийшли. За ними посунуло ще кількох. Інші лишилися. Незвичайне

рішення лавника заскочило їх неприготованими. Всяке собі гадали, а такого ні. Бо кому може

прийти на гадку підпалювати свою власну хату?

Стояли, понуривши голови.

В городі шуміло. Бігали і кричали люди. Ревів товар, почуваючи щось злого. Лунали

стріли, глухо відбиваючися від мурів, котрі давно не чули пальби. Вулицями переходили відділи

сердюків, щоб вдержувати лад. Народ, виведений з рівноваги, легко гарячився і брався зводити

всілякі порахунки. Досить було сказати на когось "зрадник", щоб виставити його на небезпеку

побоїв, а то і смерті.

Замкова саля роз'яснювалася в міру того, як піднімалося сонце і вступалася мряка. Але

громадка міщан все ще стояла в тьмі.

— Як же нам? — спитав хтось, повертаючись до сусідів.

— Як? Як другі, так і ми. Якщо треба палити — палім. Хай летить червоний когут.