Не вбивай. Батурин.

якраз на подвір'я. З нього є також тайний перехід до порохової вежі, до того останнього

прибіжища обложенців. За той час як Чечель розглядається, козаки й москалі копають. Ще

сажень, а найбільше два — і доберуться до залізних дверей. Тут пічнеться замковий

фундамент, бо те, що прорили москалі, то тільки прохід попід вали. "Копати!" Козаки мистці до

такої роботи. Одні гребуть, другі землю й каміння позад себе сунуть до входу. Чимраз грубша

стіна відділює їх від світу, чимраз ближче до залізних дверей.

Праця йде скоро. Москалі копають, як у гарячці. Раді, що не погибли, як їх товариші.

Ще кілька ударів джагана, і дзвінкий луск розлягається під землею. Залізні двері. Скоро

відгребують решту землі і пробують їх відчинити.

— Мотре Василівна! — гукає Чечель. — Є ви там? Відчиняйте!

— Нема ключів, — відповідає Мотря.

— Кажіть виважити двері!

Виважили, і на Чечеля повіяло свіжим воздухом.

— Ви ще й полонених привели? — питає Мотря, побачивши мескалів.

— До роботи здадуться, — відповідає Чечель. Каже їм зав'язати очі й відвести туди, де

козаки й міщани пильно біля валів працюють. Він знає, що москалі підкопу не лишать. Якщо

вони ше раз спробують висадити замок, так перше вилетять самі. Якраз там, де застукав

москалів, значиться, не під мурами замку, а під валом, закопує бочівку пороху і рівцем попід

землею проводить льонт поза залізні двері. Решту підкопу каже завалити землею і перед

залізними дверми ставити мур.