Не вбивай. Батурин.

Жаркович суне туди правий чобіт.

— Не чобіт, а голову сунь! — кличуть.

— Голову, кажуть тобі!

Жаркович руками чіпається линви і пробує, чи нога кріпко стоїть:

— Тягніть!

— І кишки витягнемо з тебе, як попросиш, — відповідають йому з-поза муру, налягаючи

на линву. Жаркович спинається вгору.

— Тримай, щоб не випустив з рук! — приказує сотник, що пильнує тієї "факції".

— А може б, так справді пустити? — радяться козаки.

Жили їм понабігали на руках, як посторонки, бо таки є що тягнути.

— Їй-Богу, не вдержу! — репетує один. — Поможіть, а то пущу того медведя, що на липу

за медом лізе.

— Не пускай! Не бійсь, не заб'ється, як кіт, на всі чотири впаде, краще давай його тут. Ми

вже йому... Тягнуть.

— Та бо з тебе, сотнику, линволаз. Тобі б у Москві по мачті спинатися, може б, пляшку

горілки доскочив.

Нарочно не спішаться. Як Жаркович доліз до середини стіни, стають.

Кажуть, що линва вривається, протерлася до гострого муру.

Жаркович в крик:

— Це знущання над послом від його світлості!