Не вбивай. Батурин.

Гончарівки, а куди він поїхав, це вже його річ, не наша. Ніколи гетьман не оповідався, куди він

їде, наше діло слухати його, а не приказувати, що він має робити, — відповів Чечель голосом,

який не оставляв ніякого сумніву, що цей хоробрий полковник не говорить на вітер і що за

словом своїм схоче і потрапить постояти по-козацьки.

Жаркович насилу підвів своє підбите око, глянув у вірливе обличчя Чечеля й похитав

головою.

— Пане полковнику, — казав, добираючи лагідних і ніби жалісних звуків. — Пане

полковнику, як ти можеш мені таке казати. Я ж чоловік свій, а не ворог. Як прийшов до вас, то не

тому, щоб піддурити, а лиш, щоб остерегти перед великим нещастям. Не вдавайте, панове

товариство, несвідомих. Про Мазепину зраду вже й воробці цвірінькають на стрісі.

Схопився Гамалія:

— Що там собі цвірінькають воробці, того ми не знаємо, бо їхньої мови не вчилися, але

ти, сотнику, про Мазепину зраду не важся говорити. Для нас тут ніякого Мазепи нема, а був, є і

буде ясновельможний пан гетьман, Іван Сгепанович! Зрозумів?

Жаркович бачив, що його посольство бажаним успіхом не увінчається. А жаль! Бо

світлійший обіцяв йому велику нагороду, може, й полковницький пірнач. Тепер їх чимало буде

до роздачі. Жаль...

І Жаркович зітхнув:

— Безталанний городе, — промовив, — жаль мені тебе!

— Жалуй себе, пане сотнику, — відповів Кенігзен ломаною українською мовою. — Жалуй