Не вбивай. Батурин.

— гетьман. Що з ним сталося, не наше діло знати. Хіба прийде другий гетьман, вибраний

законним ладом, і відмінить приказ тамтого. Але ж нового гетьмана треба вибрати всіми

вільними голосами, а тепер воно неможливе, бо ворог стоїть на Україні.

Такого змісту лист привезли московські післанці Голицинові. Він прочитав і, не

надумуючися довго, подався назад.

Городом знов заволоділа радість. В церквах служили молебен, тішився народ, що Чечель

не впустив москалів, нічого так не боялися батуринці, як того. Як би воно не було, а небезпека

відсунулася на якийсь час — може, на все. Залога хоробра, старшини досвідні, Кенігзен знає

своє діло, гетьман теж не за горами — чого ж тоді тратити надію?

Та не тішився Чечель. Він догадувався, що незабаром за Голициним появиться

московське військо й пічнеться облога. Треба було дати останні прикази.

Чечель казав позривати мости на Сеймі, щоб коли не припинити, так відтягнути на якийсь

час переправу московського війська. Для обложених ті мости вже непотрібні. Що мали привезти

до міста, привезли, хто з сіл і хуторів мав приїхати, приїхав, і Чечель дав приказ. Затріщали

поруччя, спадаючи в воду, заломився поміст; що можна було з лівого боку перекинути на

правий, перекидали, що ні — пускали на ріку, щоб хвиля несла. Поспішно підрізували палі і

стовпи, повбивані в ріку, бо виривати не було часу — москалі надходили.

Побачивши, що козаки мости нищать, Меншиков пустив невеличкий кінний відділ

робітників. Задудніла земля, застогнали коні під натиском острогів.

Теслі й піоніри міряли очима віддаль між московськими їздцями і Сеймом і дальше