Не вбивай. Батурин.

— Хитрощі! — крикнув Кенігзен. — Timeo Danaos et dona ferentes[2]. Рішучо противлюся,

щоб впускати московський полк. Хочу додержати вірності мойому регіментареві, на те я офіцер.

Офіцерське слово — річ свята.

— Один полк, — завважив Левон Герцик, — для нас не страшний. Нас більше тут.

— Хоч би ми тільки одну сотню впустили, так, значиться, ворог у твердиню увійшов.

— Можна розоружити.

— Щоб мати ворога не лиш перед собою, але і всередині? Тоді пильнуй не тільки мурів і

валів, але й того полку. Не впускаймо.

Генеральний осаул Гамалія був теж тієї гадки — щоб не впускати.

— Впустимо, перейдуть браму, і хто нас впевнить, чи зараз-таки не пічнуть бою. Вони

всередині, а інші полки зверху, в двох огнях не устоїмося. І хто його зна, який це полк, може, дві-

три тисячі людей. Впускати ніяк не можна.

— А що ж ви кажете, пане городничий? — спитався Чечель.

— Що я кажу? Скажу, що город теж хоче і бажає собі

додержати віри свому гетьманові Мазепі. Ми ж мешканці його столиці. Коли столиця

зрадить, чого ж тоді сподіватися від других міст? Батуринські міщани не бажають собі москалів.

До мене з усіх вулиць приходять люди і просять, щоб не слухати прелестей царських, обіцяють

терпіти обстріл, голод і всякі невигоди, дожидаючи гетьмана і шведів на відбій. Не впускаймо

грецького коня до нашої Трої.

— І як же їх впускати? — озвався батуринський сотник. — Хіба ж ми діти, щоб вірити