Не вбивай. Батурин.

прийдуть москалі, то треба боротися на смерть і життя, здатися — значигь віддати себе і город

на певну загибель.

Про те воня й не гадали. Витривати, поки гетьман зі шведами не прийде на відбій. Менше

сміливі й завзяті та слабші характером шукали нагоди, щоб вискочити з цеї нетвердої твердині.

Так зробили Ніс і Кандиба, але не всім воно вдалося. Були такі, котрих переловлено. З ними

поводилися, як зі зрадниками. Роздратована товпа робила з утікачами коротку розправу. Бо не

такий страшний цей ворог, що зверху, як цей, що всередині, повторювали за Чечелем

гетьманові слова.

Не тільки козаки, але й міщани соромилися, що лучаться між ними такі нікчемні душі. По

кождім такім припадку Батурин довго не міг заспокоїтися. Розказували собі всілякі вістки.

Привиджувалися їм москалі. Розвідчики вертали збентежені й переповідали те, що зачули від

сусідніх селян про передні сторожі царської армії, які вночі перелетіли крізь їх село. Вісті,

зроджені з батька страху і з матері тривоги, котрих годі було справдити. А по кождій з них ціла

залога ставала в поготівлю. Чечель обходив брами, а Кенігзен справляв дула нечисленних

гармат туди, звідки нібито мав підійти ворог. Чекали годину, дві, а коли ворог не показався,

раділи, потішаючися думкою, що, може, він і не прийде, може, вже зі шведами в бою стоїть.

Усіми люблений диякон, що, відправивши службу Божу в своїй церкві, обходив вали й

мури, не раз ставав, знімав очі вгору й молився:

— Да отніметься чаша сія от нас!

Аж 31 жовтня вранці варта на замкових мурах дала знак, що ворог надходить.