Не вбивай. Батурин.

знайти жертву, на якій міг би зігнати свій -лютий гнів. Аж вишумівши, як на пустині гураган,

замкнувся у своїй кватирі, під карою смерті не велів нікого впускати туди й думав. Не було такої

несподіванки, котра могла б його прибити. Навіть вість про програну битву не ломила царя, а

додавала йому нової енергії. Мабуть, і тепер так було. Петрові гадки, як блискавки, озарили

омрачений краєвид, і він побачив усе, що йому бачити треба: шведів, Мазепу, козаків, народ. На

своїх людей не потребував оглядатися. Були вони мертвопослушним знаряддям у його кріпкій

руці. Цар обчислив ті війська, котрі Мазепа повів за собою, і тії, що залишилися, побачив, що

останніх куди більше, і рішився обіцянкою ласк і милостей, запевняннями прощення і нагороди

перетягнути їх на свій бік. Цар був жорстокий і наглий, як дикун, але почуття справедливості не

було чуже його великій і, як безодня, незглубимій душі. Він чує й розуміє, що вина за злочин

Мазепи в першу чергу паде на нього, бо він так сліпо вірив йому і навіть слухати не хотів ніяких

натяків про непевність цього зрадника.

І Меншиков заспокоївся. Великої небезпеки для себе не прочував. А коли, не дай Боже,

прийдеться підставити спину під удари дубинки, так це не першина, — на те Петро цар, а

Меншиков лиш його генерал.

Не сповнити приказу царського в цю мить, не виявити поспіху незвичайного, хоч би за

нього треба заплатити своїм здоровлям, — це була найгірша провина супроти його височества

царя.

І Меншиков негайно казав собі подати коня, взяв невеличкий відділ певних драгунів і під

ніч пустився у Погрібки, до царської головної кватири.