Не вбивай. Батурин.

Меншиков зупинився осторонь між липами, так що серед темряви його й не бачили, і

звідси приглядався до цеї цікавої і з малярського боку дуже ефектовної картини.

— Гетьман Іван Степанович пропав... кудись у безвісті і звідси... виникає сумнів чи нема...

тут... ворожих факцій, — проголошував вусач.

— Брешеш! — загуло нараз десь здалеку від церкви, з-поміж могилок. Товпа

стрепенулася, вусач читати перестав. Від могилок виходив височезний дідуган, з білими вусами,

зі жмутками білого волосся на підголенім лобі, весь білий, лиш полумінь кидала на нього

відблиски червоні.

Став під дзвіницею, під самими дверми, високий і страшний, як опир. Ніхто його не знав,

жінки гадали, ідо дух. Хрестилися, діти з криком утікали в село.

— Брешеш! — гукнув, простягаючи в напрямі читаючого салдата свою костисту, довгим

життям висушену руку. — Гетьман Мазепа не щез, він пішов по славу і по волю для тебе,

тупоумний народе, для тебе, безглузда товпо!

Говорив так голосно, що Меншиков чув і розумів кожде його слово.

— Не гетьман зрадив народ, а ви зраджуєте його, відрікаєтеся від нього, як Петро від

Спасителя свойого, нікчемні труси, грязюко з торгового майдану! Метайте жребії о ризи його,

гризіться за серебреників тридцять, поки вас царська підошва не розчавить, як хробів на шляху.

Гетьман камінь двигнув, камінь, що давив вас і предків ваших, а ви спиняйте його, щоб не

покотився униз, лиш щоб упав на невольницькі черепи ваші і на голови нащадків ваших, — раби!

Як безмовна скотина, покірно слухайте і до відома приймайте, що вам читає посіпака царський,