Не вбивай. Батурин.

Гетьман обдарував свого післанця, а сам, незважаючи заборону лікарів і аптекаря, встав

з ліжка. Ніби нараз подужав.

— Не пора хорувати, — казав до Орлика. — Кращий здоровий хорунжий, як хорий

полковник, — жартував. Нараджувався зі своїми старшинами і на всі сторони світу розсилав усні

прикази довіреними людьми, поперебираними за попів, лірників, нищих, навіть за циганів, що з

медведями волочаться.

Журився одним — долею свого небожа. Чи не притримав його Меншиков і чи таким чином

Войнаровський не впаде першою жертвою царського гніву. Але потішався гадкою, що

Войнаровський не хто-будь, що мав він час і нагоду навчитися дечого від свого дядька і що

Меншикову, мабуть, нелегко прийдеться застукати його. Грішми теж запасся, а гроші важна річ.

Так тоді при Божій помочі якось він не пропаде.

І Войнаровський дійсно не пропав.

Гетьман чимало стривожився, побачивши крізь вікно двох по уши заболочених їздців, що

гнали в напрямі його кватири. Гадав, — знов гонці від царя. Але пізнавши незабаром в одному з

них свого небожа, врадуваний, вибіг до воріт.

Войнаровський зіскочив з коня і кинувся до дядькових колін. Гетьман пригорнув його до

груді, як рідного сина. Не допускаючи до слова, попровадив у світлицю.

— Богу дякувати, що ти тут. Я сильно тривожився тобою, бо вернув Бистрицький з вістею,

що король Карло вже над Десною. Гадаю, що й Меншиков вже про це знає, догадається тоді,

чому я не спішився до нього і притримає тебе. Добре, що не сталося так, що ти вже тут.